|
Буквар з історії України
Є країна, в якій ще донедавна історія була заборонена. Це - Україна. Українець шукав свою історію для прочитання і не знаходив. Тоді він створив її сам, у незвичайний спосіб - у віршований, і поетичний.
Щоб навіки...
Від автора
Шановний читачу, ти маєш змогу прочитати частину електронного варіанту незвичного твору.
Багато чого ти бачив, багато читав, але такого - ні. Нічого подібного у світовій літературі не було і нема. Історія цілого народу, історія України -у віршах... Є історія як наука. Будь ласка, вивчайте. Є поезія як вид мистецтва слова - будь ласка, читайте, надихайтесь, насолоджуйтесь. А тут - їх поєднання, поєднання історії і - поезії. Що це? Найбільший поетичний експеримент? Найбільша нісенітниця? Чи може - найбільше одкровення, найбільший виклик неправді того часу?..
Чи є іще більш страхітлива історія у будь-якого народу і найбільш потворне її тлумачення у ще недавньому минулому, як у українського? Важко сказати...
Іще 10 років тому у нас, українців, не було історії. Замість неї нам ще з шкільної парти підсовувався якийсь сурогат, якийсь "ерзац", який не міг сприйматися і не сприймався.
"Попусту твердится, что к сердцу не ложится ".
І це був злочин проти істини, проти людської мислі, злочин проти всього нашого народу. Чи вірив хтось тоді, що цей злочин колись припиниться? І це при всьому тому, що широко знаними були слова Карла Маркса: "Ми знаємо тільки одну-єдину науку - науку історії".
А як же бути нам? Як нам було бути?
Мені не йдуть з пам'яті ті роки... Історична українська голеч. Історичний вакуум. Історична безграмотність українців - надзвичайна. І - небезпечність заглиблення у цю область знань. Бо треба було мати право вивчати (критично) українську історію, право для підготовлених, "підкованих".
Жодної суттєвої книжки чи публікації про нашу історію. Жодного суттєвого фільму. М. В. Гоголь екранізований майже повністю, але щоб "Тараса Бульбу"?? Тисячі "білих плям": куди поділось з України монголо-татарське іго? Коли? За яких обставин? Кажете, ми цілих 200 років були під Литвою? - Ба! І Сагайдачний на Москву ходив походом? І Виговський розбив московитів під Конотопом? І Київ спалили вперше не хто інший, а московити князя А. Боголюбського? І князь Олег вигулькнув на голому місці серед напівдиких полян-сіверян і вже прибиває свій щит на воротах взятої ним столиці Візантії? Дива безкінечні. І княгина Ольга горобцями спалила неприступний Коростень? І у це вірити? А там ще якісь Змієві Вали?
Як довго могло тривати це історичне забуття, це історичне безпам'ятство у нашому народі? Хоч і прорікались прекрасні словеса: "Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього".
Наше минуле треба було не просто розповісти - нам. по-нашому. Його треба було прокричати з відчаєм приниженого, обкраденого, приреченого; проспівати, поетичним словом сказати те, що ми повинні знати, як своє ім'я. Поставити на сторожі нашої історичної правди божество - музу, адже поетичне слово має особливу силу. Щоб це слово стало незнищенним. Щоб ніколи більше не забрали від нас нашої історії, нашої історичної
правди...
Але ж - ніхто не прокричав. Ніхто не проспівав... Благопристойні всі, добропорядні, благополучні... А так хотілось почути! І часи були відповідні, належні. А може, треба мати право- сказати, проспівати, прокричати? Моральне право. То де ж ви, "блаженны, изгнанные за правду?"... Невже - я? Невже це повинен був зробити я?
Говорячи про себе, скажу, що чим більшим, чим сильнішим було моє бажання прочитати нашу справжню українську історію у 60 - 70-ті роки, тим болючішим було усвідомлення, що це - неможливо. Так було. І це правда.
... Був рік 1987. Рік ювілейний. Саме тоді виповнилось 800 років слову "Україна". Ця дата пройшла непомітно. Україна ще спала у мороці щербиччини. А гласність уже була. І сміливість людської думки за межами України сягала значних висот.
Було і інше: уже були реальністю криваві грудневі дні 1986 р. в Алма-Аті (я тоді проживав у Казахстані). Сотні вбитих. Сотні і сотні поранених. Імперія здатна іще душити безпощадно. А що, як задушать знову все? Але ж 800-річчя - дата незвичайна. Чим її вшанувати, відзначити? Вірш-присвята? Поема-присвята? Балада? А я вже так давно не віршував... У який спосіб, у яку форму, у який жанр втиснути своє синівське вітання своїй Україні з ювілеєм? Нічого суттєвого на думку не прийшло. Вийшов невеликий віршований уривок ч о г о с ь.
І раптом - на ловця звір. У Караганді, де я тоді проживав, зустрівся мені чоловік неабиякий. Після кількох з ним зустрічей я тримав у руках "синю книжечку". Обклеєну синім папером. Без палітурок, без перших і останніх сторінок. Коли видано? Де? Ким? Одне було зрозуміло, що зберігаючи цю книжечку, хтось ризикував своєю головою, своєю долею, своїми дітьми. Це був, судячи по всьому, підручник з української історії, виданий у довоєнній Польщі для західно-українських гімназій. Читаючи його, я весь ним проймався, переймався, він бездоганно лягав на душу і вбирався нею, як дощ розпеченими пісками пустелі.
Почуте треба передати і іншим спраглим, це - однозначно. Але як? Переписати? Передрукувати? Гай - гай... Хто руці повірить? Тоді треба сказа ти душею, серцем. Серцю повірять!
Нагадую-це був рік 1987, його кінець. "Історія..." М. Аркаса "Історія..." М. Грушевського вийдуть аж через три роки.
Ця "синя книжечка" і була взята мною за основу першої і другої частин "Букваря..." - і в правдиво-інформативному плані, і в надихаючому.
Вирішив писати саме у віршованій формі, перепустити всю - чи майже всю - нашу українську історію через душу, спраглу на історичну правду і зболену пошуками цієї правди. Зробити нашу історію піснею, з якої не можна викидати слів.
"Чи ж вистачить мене на це? Чи зможу?" Але час квапив, заохочував. "Кто, как не я, и когда, как не сейчас?" - Добре запам'яталась мені ця горбачовська фраза.
Я приступив до великої праці.
Це був березень 1988 року, засніжене пустельне вахтове селище Шубарколь за 200 км від Караганди. Завіршовував уже складений заздалегідь конспективний "контур", для якого використав книги: "Киевская Русь и древнерусские княжества" академіка Б. О. Рибакова, надзвичайно цікаве дослідження А. М. Членова "По следам Добрыни", "синю книжечку". Був взятий належний розгін і праця почала просуватись не так вже й повільно. Продовжував уже в Караганді. На кінець травня 1988 р. перша частина була закінчена. Мою радість за зроблене розділив мій карагандинський знайомий, власник "синьої книжечки" - М. Т. Мочернюк. Він же і провів мене у далеку дорогу - на Україну, куди я повертався в червні 1988 р., віддавши Казахстанові 11 кращих років свого життя, краєві, що став моєю другою Батьківщиною після вигнання з України. Там я закінчив вищу освіту, там я знав сімейне щастя, і ради жагучого бажання повернутись на воскресаючу Батьківщину, щоб прислужитись їй - не зміг зберегти сім'ю, взявши тяжкий гріх і тяжкі вериги на себе.
" Готов все жертвы я принесть, - Воскликнул
я, - стране родимой, Отдам детей с женой любимой, Себе одну оставлю честь ".
Книгу з цими рилєєвськими рядками подарувала мені моя бувша дружина...
Далі була "честь". Ходіння по муках - це вже на Україні. Сподівався на розуміння, на підтримку (і навіть на захоплення!) хоч з чийогось боку, на вдячність. Марно...
Щонайменше 7 років мій твір не працює на Україну, на Українську Справу. Може, щось з'явилось краще? Може, хтось дав духовну зброю нашому народові у ті доленосні роки? Ні. Заховались за спини М. Грушевського, М. Аркаса, О. Субтельного. Навіть на сучасну орфографію не переклали. Ані на російську - адже добра половина жителів України не володіє українською, не кажучи вже про нашу східну діаспору.
Нехай моя зброя примітивна, не оздоблена, не витвір високого мистецтва (якщо тут можна взагалі вживати слово - мистецтво). Але зброю по-справжньому оцінює той, хто вийшов із нею з бою. І ще - уцілілий ворог (щастя наше, що у нас не було справжнього бою).
Дописана четверта частина "Букваря...". Поставлено крапку. Охоплено період - від Трипільської археологічної культури до ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. На цьому закінчилась історія України як політично-військового суб'єкта. Подальший період предостатньо висвітлений академічною наукою, зокрема в останні роки. А тому п'ятої частини вже не буде.
Я зробив усе, що було в моїх силах. Я писав свій твір при назріванні і насуванні неминучих закономірних процесів, що розвинулись нестримно і обвально уже через кілька років. Років епохальних, які безкровне (!) завершились 1-м Грудня 1991 р. -днем нашої національної свободи.
Я наближав цей день уже давно перезрілими про це думками, які стали рядками мого твору. І своєю Молитвою...
Ще великий Т.Шевченко запитував себе: "Для кого я пишу? Для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?"
Дійсно, дивна земля. Дивний народ. Дивні його дзвонарі. Скільки спалено душ на українському жертовнику! Догорає ще одна, ніким не почута, ніким не сприйнята. Бо як сказав Ісус: "Не в пошані пророк у вітчизні своїй".
Заспокоюють хоч трохи великі слова М. О. Некрасова: "Я лиру посвятил народу своему. Быть может, я умру, неведомый ему, - Но я ему служил. И сердцем я спокоен."
19.12.1996 р.
Отже, до вашої уваги електронний варіант частини унікального твору з історії України - у віршах.
В цьому році (2006) виповнюється 10 років, як було завершено роботу над ним, але надбанням українського читача цей твір так і не став. Вини автора в цьому немає: йому ніхто не допоміг, ніхто не підтримав... Є синхронний переклад на російську мову, що дає прекрасну можливість російськомовному читачу одночасно вивчати і українську історію, і українську мову.
Частина перша.
Прими ж плоды трудов моих, Плоды беспечного досуга. Я знаю, друг, ты примешь их Со всей заботливостью друга. Как Аполлонов строгий сын Ты не увидишь в них искусства, Зато найдсшь живые чувства -Я не Поэт, а Гражданин.
(К.Ф.Рылеев, "Войнаровский").
І збагнете істину, і істина вільнить вас.
(Іс.Хс., від Іоанна, 8-32).
Хто ми хто ж ми, українці? Звідки ми взялися? "Звідки й всі, - один промовив. - тепер розберися".
Розберемося, хлоп'ята! Це ж-бо нам потрібно! Ось до вас моє послання, ізписане дрібно.
Наша правда лежить зверху в цих рядках відвертих.
Отож - в путь, до наших предків, - смертних і безсмертних...
Дикуни кругом бродили, поки не осіли, Пережили холоднечу, дещо уяснили:
І як гуртом батька бити, на звіра ходити, Добро від зла відрізнити, і дітей навчити,
Своє-таки перекласти в голівку дитячу ;
Закон твердий сотворити з божеством в додачу, -
Стали людьми, Небо - небом називати стали,
А десь воно зветься Ніmmеl, сiеlе - цього не знали.
Значить, наш табун первісний з іншими не знався, Раз по-своєму до всього глуздом добирався?
Знатись знався, й спілкувався, але не на стільки,
Щоб без свого залишитись від такої спілки.
І раз назвав небо - небом, то хто його змусить Вчить дитину, що це - Ніmmеl? Ніщо не примусить.
Раз сам став орати землю, в хліборобстві знався -То і в сина така ж доля, аби лиш старався.
Предки наші - хлібороби. Почнемо з Трипілля. Це вже, хлопці, не легенда з чийогось безділля,
Це - сліди незаперечні (давніших немає), Що жили тут хлібороби в нашім з вами краї.
І з тих пір п'ять тисяч років сіється тут жито... Хто навчив? Хто міг забрати у них спосіб жити?
І куди іти їм звідси? Кращий грунт шукати? Кращий клімат? Ні, не варто й постоли топкати.
Може хто і прибивався, - всім землі ставало,
Аби з миром. А не з миром?.. Життя ж не вмирало.
І вже тим вони нам рідні, що тисячі років Трималися за цю землю. Чи хоч мали спокій
Від заброд? Так, вони знали, - не могли не знати, Що є у них що любити, є що захищати.
То чиї ж були це предки? Кому вони ближчі? Наші. Нам. Та і чи будуть незгідні коли ще?
Хто не згоден - хай докаже :"Вимерли" чи "стерті". Землероби ж в землеробстві на землі - безсмертні.
Їхні гени - вічні в часі незнищенні коди Ознак їхніх - дійшли до нас крізь усі негоди.
І у жилах у забудьків з них же і регочуть: Не ті сліпі, що не бачать, а ті, що не хочуть...
Знаймо й таке: доказали лінгвістки-кумасі. Що трипільство і слов'янство співпадають в часі.
І в просторі співпадають: все те ж Подніпров'я, На півночі - лиш по Прип'ять наше рідномов'я, -
Це - Тшинецько-Комарівська слов'янська культура (XI-X ст.до н.е.). Підтверджена розкопками давнина похмура...
*
*
*
Ой ти ж поле, Дике Поле, наша ти недоле...
Скільки наших воріженьків випасло ти. поле ?!
Ой ти ж поле, Дике Поле, наша ти недоле...
Скільки наших воріженьків випасло ти. поле ?!
Звідти Змій на них дивився багатоголовий. Свою жертву шматувати кігтями готовий.
І хто духом був слабіший - той пішов за Прип'ять. Там балтійці з богом Криве,- дніпрянців не кривдять.
Аби ті лиш бога Криве сво'ім визнавали. Ті визнали,- незабаром кривичами стали
Білорусами назвуться їх нащадки згодом,- Синьооким, світлорусим слов'янським народом.
Але ж - Змій. Грудьми своїми його зупинили Наддніпрянщ: вистояли, об'єднавши сили
З крилом правим своїм братнім, що звалось древляни; Начувався змій сарматський, приблуда поганий.
Був він битий. За хижацтво випала й заслуга : Викували сила й згода великого плуга,
Запрягли його і дружно всім миром погнали, Й борозна та велетенська робилася валом...
З того часу височіють вали в Україні, Змієвими вони звуться таки і до нині... Це - із казки. А насправді,- натерпівшись злого, Не чекаючи із степу для себе нічого, Окрім лиха - узялися вали насипати Наші предки: упеклись їм скіфи і сармати.
Будувався вал нехитро, але вперто дуже: Обвуглена деревина, до гниття байдужа, Клалась одна до другої, потім засипалась
Глиною, яка сумлінно тут же трамбувалась.
Пологіший схил - до себе, крутіший - до степу, З боку степу рів копався ("Змію" на халепу).
Протяглася ця споруда загальним рахунком На тисячу кілометрів, і стала рятунком
Для тих, хто її задумав. Але ми й пізніше Говоритимем про неї, не зразу облишим.
Лиш подумаєм давайте: як то спромоглися На труд такий грандіозний і сини Полісся,
І поляни з Лісостепу, і сіверські люди; Змієвих валів система - спільна і'х споруда.
Бачим тут мету загальну і стиль будування, Спільну волю, дух, характер і спільне бажання...
Це могло робитись ось як: у тяжку годину, Знемагаючи у січах за свою країну,
Сльози витерши, і в душах біль не вгамувавши Уступали свої ниви сарматам на пашу
Наші предки. І на північ гірко відступились. І сказали собі врешті: "Годі, находились:
Раз наш ворог, як той вітер, в руки не дається Ми зупиним його, люди ! Зможемо, здається !
Земля наша нас врятує. Ану лиш за діло ! Нумо вали насипати ! Вистачить і сили,
І дерева, і розуму, і рук мозолястих,
Бо не зробим - не топтати нам рідного рясту..."
Хто б зумів таку будову організувати? Хто зумів би так розумно цим порядкувати?
Це під силу лиш державі, чи кільком державам, У яких і ворог спільний, і доля, і слава.
Ці держави нам знайомі: це з е м л я Древлянська, Земля Сіверська, а третя - це з е м л я Полянська.
Естафету державності взяли у сколотських Отих царств, що існували з часів геродотських.
І любителям "колисок" скажемо, щоб знали: Ось вона, колиска наша, за Змієвим Валом!
Жаль, що грамоти не знала, листів нам не слала, Головного ж не забула: вали збудувала!
Мовчазна, невтомна, вільна звідти виринає, Примружившись довірливо, погляд наш вивчає...
Оскільки видати цю книгу в Україні неможливо - у автора більше надій на українські земляцтва в інших пострадянських країнах-республіках, просто на братів-слов'ян, на місію Петербурга та Москви, де свого часу було видано найважливіші українські книги - "Енеїда" І. Котляревського, оповідання Г.Квітки-Основ'яненка, "Кобзар" Т. Шевченка, "Історія України-Русі" М. Аркаса, "История русов" і багато інших.
Будьте віддані своїй місії, росіяни. Адже наше коріння - це і ваше коріння. А там, можливо, і наші розчухаються. В будь-якому випадку - рукописи не горять, і...- потрібен спонсор для видання повноцінної ілюстрованої книги. Тим, хто має гроші, хочу нагадати східну мудрість:
"Що сховав ти - те пропало, що віддав ти - те твоє". ( "Что ты спрятал - то пропало, что отдал ты - то твое").
Як правило, ім'я спонсора увіковічнюється надписом-подякою на одній із титульних сторінок книги.
д.тел:8-1038-044-453-90-79
р.тел:8-1038-044-249-72-53
|