Є країна, в якій ще донедавна історія була заборонена. Це - Україна. Українець шукав свою історію для прочитання і не знаходив. Тоді він створив її сам, у незвичайний спосіб - у віршований, і поетичний.
Щоб навіки...

Шановний читачу, ти маєш змогу прочитати частину електронного варіанту незвичного твору. Багато чого ти бачив, багато читав, але такого - ні. Нічого подібного у світовій літературі не було і нема. Історія цілого народу, історія України -у віршах... Є історія як наука. Будь ласка, вивчайте. Є поезія як вид мистецтва слова - будь ласка, читайте, надихайтесь, насолоджуйтесь. А тут - їх поєднання, поєднання історії і - поезії. Що це? Найбільший поетичний експеримент? Найбільша нісенітниця? Чи може - найбільше одкровення, найбільший виклик неправді того часу?..

Чи є іще більш страхітлива історія у будь-якого народу і найбільш потворне її тлумачення у ще недавньому минулому, як у українського? Важко сказати...

Іще 10 років тому у нас, українців, не було історії. Замість неї нам ще з шкільної парти підсовувався якийсь сурогат, якийсь "ерзац", який не міг сприйматися і не сприймався.

"Попусту твердится, что к сердцу не ложится ".

І це був злочин проти істини, проти людської мислі, злочин проти всього нашого народу. Чи вірив хтось тоді, що цей злочин колись припиниться? І це при всьому тому, що широко знаними були слова Карла Маркса: "Ми знаємо тільки одну-єдину науку - науку історії".

А як же бути нам? Як нам було бути?

Мені не йдуть з пам'яті ті роки... Історична українська голеч. Історичний вакуум. Історична безграмотність українців - надзвичайна. І - небезпечність заглиблення у цю область знань. Бо треба було мати право вивчати (критично) українську історію, право для підготовлених, "підкованих".

Жодної суттєвої книжки чи публікації про нашу історію. Жодного суттєвого фільму. М. В. Гоголь екранізований майже повністю, але щоб "Тараса Бульбу"?? Тисячі "білих плям": куди поділось з України монголо-татарське іго? Коли? За яких обставин? Кажете, ми цілих 200 років були під Литвою? - Ба! І Сагайдачний на Москву ходив походом? І Виговський розбив московитів під Конотопом? І Київ спалили вперше не хто інший, а московити князя А. Боголюбського? І князь Олег вигулькнув на голому місці серед напівдиких полян-сіверян і вже прибиває свій щит на воротах взятої ним столиці Візантії? Дива безкінечні. І княгина Ольга горобцями спалила неприступний Коростень? І у це вірити? А там ще якісь Змієві Вали?

Як довго могло тривати це історичне забуття, це історичне безпам'ятство у нашому народі? Хоч і прорікались прекрасні словеса: "Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього".

Наше минуле треба було не просто розповісти - нам. по-нашому. Його треба було прокричати з відчаєм приниженого, обкраденого, приреченого; проспівати, поетичним словом сказати те, що ми повинні знати, як своє ім'я. Поставити на сторожі нашої історичної правди божество - музу, адже поетичне слово має особливу силу. Щоб це слово стало незнищенним. Щоб ніколи більше не забрали від нас нашої історії, нашої історичної правди...

Але ж - ніхто не прокричав. Ніхто не проспівав... Благопристойні всі, добропорядні, благополучні... А так хотілось почути! І часи були відповідні, належні. А може, треба мати право- сказати, проспівати, прокричати? Моральне право. То де ж ви, "блаженны, изгнанные за правду?"... Невже - я? Невже це повинен був зробити я?

Говорячи про себе, скажу, що чим більшим, чим сильнішим було моє бажання прочитати нашу справжню українську історію у 60 - 70-ті роки, тим болючішим було усвідомлення, що це - неможливо. Так було. І це правда.

... Був рік 1987. Рік ювілейний. Саме тоді виповнилось 800 років слову "Україна". Ця дата пройшла непомітно. Україна ще спала у мороці щербиччини. А гласність уже була. І сміливість людської думки за межами України сягала значних висот.

Було і інше: уже були реальністю криваві грудневі дні 1986 р. в Алма-Аті (я тоді проживав у Казахстані). Сотні вбитих. Сотні і сотні поранених. Імперія здатна іще душити безпощадно. А що, як задушать знову все? Але ж 800-річчя - дата незвичайна. Чим її вшанувати, відзначити? Вірш-присвята? Поема-присвята? Балада? А я вже так давно не віршував... У який спосіб, у яку форму, у який жанр втиснути своє синівське вітання своїй Україні з ювілеєм? Нічого суттєвого на думку не прийшло. Вийшов невеликий віршований уривок ч о г о с ь.

І раптом - на ловця звір. У Караганді, де я тоді проживав, зустрівся мені чоловік неабиякий. Після кількох з ним зустрічей я тримав у руках "синю книжечку". Обклеєну синім папером. Без палітурок, без перших і останніх сторінок. Коли видано? Де? Ким? Одне було зрозуміло, що зберігаючи цю книжечку, хтось ризикував своєю головою, своєю долею, своїми дітьми. Це був, судячи по всьому, підручник з української історії, виданий у довоєнній Польщі для західно-українських гімназій. Читаючи його, я весь ним проймався, переймався, він бездоганно лягав на душу і вбирався нею, як дощ розпеченими пісками пустелі.

Почуте треба передати і іншим спраглим, це - однозначно. Але як? Переписати? Передрукувати? Гай - гай... Хто руці повірить? Тоді треба сказа ти душею, серцем. Серцю повірять!

Нагадую-це був рік 1987, його кінець. "Історія..." М. Аркаса "Історія..." М. Грушевського вийдуть аж через три роки.

Ця "синя книжечка" і була взята мною за основу першої і другої частин "Букваря..." - і в правдиво-інформативному плані, і в надихаючому.

Вирішив писати саме у віршованій формі, перепустити всю - чи майже всю - нашу українську історію через душу, спраглу на історичну правду і зболену пошуками цієї правди. Зробити нашу історію піснею, з якої не можна викидати слів.

"Чи ж вистачить мене на це? Чи зможу?" Але час квапив, заохочував. "Кто, как не я, и когда, как не сейчас?" - Добре запам'яталась мені ця горбачовська фраза.

Я приступив до великої праці.

Це був березень 1988 року, засніжене пустельне вахтове селище Шубарколь за 200 км від Караганди. Завіршовував уже складений заздалегідь конспективний "контур", для якого використав книги: "Киевская Русь и древнерусские княжества" академіка Б. О. Рибакова, надзвичайно цікаве дослідження А. М. Членова "По следам Добрыни", "синю книжечку". Був взятий належний розгін і праця почала просуватись не так вже й повільно. Продовжував уже в Караганді. На кінець травня 1988 р. перша частина була закінчена. Мою радість за зроблене розділив мій карагандинський знайомий, власник "синьої книжечки" - М. Т. Мочернюк. Він же і провів мене у далеку дорогу - на Україну, куди я повертався в червні 1988 р., віддавши Казахстанові 11 кращих років свого життя, краєві, що став моєю другою Батьківщиною після вигнання з України. Там я закінчив вищу освіту, там я знав сімейне щастя, і ради жагучого бажання повернутись на воскресаючу Батьківщину, щоб прислужитись їй - не зміг зберегти сім'ю, взявши тяжкий гріх і тяжкі вериги на себе.

" Готов все жертвы я принесть,
- Воскликнул я, - стране родимой,
Отдам детей с женой любимой,
Себе одну оставлю честь ".

Книгу з цими рилєєвськими рядками подарувала мені моя бувша дружина...

Далі була "честь". Ходіння по муках - це вже на Україні. Сподівався на розуміння, на підтримку (і навіть на захоплення!) хоч з чийогось боку, на вдячність. Марно...

Щонайменше 7 років мій твір не працює на Україну, на Українську Справу. Може, щось з'явилось краще? Може, хтось дав духовну зброю нашому народові у ті доленосні роки? Ні. Заховались за спини М. Грушевського, М. Аркаса, О. Субтельного. Навіть на сучасну орфографію не переклали. Ані на російську - адже добра половина жителів України не володіє українською, не кажучи вже про нашу східну діаспору.

Нехай моя зброя примітивна, не оздоблена, не витвір високого мистецтва (якщо тут можна взагалі вживати слово - мистецтво). Але зброю по-справжньому оцінює той, хто вийшов із нею з бою. І ще - уцілілий ворог (щастя наше, що у нас не було справжнього бою).

Дописана четверта частина "Букваря...". Поставлено крапку. Охоплено період - від Трипільської археологічної культури до ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. На цьому закінчилась історія України як політично-військового суб'єкта. Подальший період предостатньо висвітлений академічною наукою, зокрема в останні роки. А тому п'ятої частини вже не буде.

Я зробив усе, що було в моїх силах. Я писав свій твір при назріванні і насуванні неминучих закономірних процесів, що розвинулись нестримно і обвально уже через кілька років. Років епохальних, які безкровне (!) завершились 1-м Грудня 1991 р. -днем нашої національної свободи.

Я наближав цей день уже давно перезрілими про це думками, які стали рядками мого твору. І своєю Молитвою...

Ще великий Т.Шевченко запитував себе:
"Для кого я пишу? Для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?"

Дійсно, дивна земля. Дивний народ. Дивні його дзвонарі. Скільки спалено душ на українському жертовнику! Догорає ще одна, ніким не почута, ніким не сприйнята. Бо як сказав Ісус: "Не в пошані пророк у вітчизні своїй".

Заспокоюють хоч трохи великі слова М. О. Некрасова:
"Я лиру посвятил народу своему.
Быть может, я умру, неведомый ему,
- Но я ему служил.
И сердцем я спокоен."

19.12.1996 р.

Отже, до вашої уваги електронний варіант частини унікального твору з історії України - у віршах. В цьому році (2006) виповнюється 10 років, як було завершено роботу над ним, але надбанням українського читача цей твір так і не став. Вини автора в цьому немає: йому ніхто не допоміг, ніхто не підтримав... Є синхронний переклад на російську мову, що дає прекрасну можливість російськомовному читачу одночасно вивчати і українську історію, і українську мову.

Прими ж плоды трудов моих,
Плоды беспечного досуга.
Я знаю, друг, ты примешь их
Со всей заботливостью друга.
Как Аполлонов строгий сын
Ты не увидишь в них искусства,
Зато найдсшь живые чувства
-Я не Поэт, а Гражданин.
(К.Ф.Рылеев, "Войнаровский").
І збагнете істину,
і істина вільнить вас.
(Іс.Хс., від Іоанна, 8-32).